Image by: Dirk Skiba




Untitled



The tide sloshes—its monotonous plea for victims

From when you swam with schools of anchovies and dorado

Is the lone voice. Only crabs are in the vicinity, stubbornly hiding.

No one can walk backwards like they do.

The sun has fallen, so no one’s around

Except an old man, whose profile resembles Picasso’s,

Carrying flippers in his hands to insinuate wearing them on his feet,

Though his time, like fingered sand, slipped away 10 years ago.

And the pink-painted heavens known to us as children—

However ill-mannered, we spy upon them still.

Seafoam, like a puzzle, forms a large, watery

Lace that prolongs the whole monotony.



*



хлюпає хвиля наче випрошує монотонно жертви

твого часу на плавання з табунами анчоусів чи дорад

це й по голосу. по сусідству лиш краби які ховаються вперто

так ніхто із людей не вміє ходити назад

сонце впало а значить сьогодні вже не буде нікого

тільки дід що нагадує профілем Пікассо

носить ласти в руках натякаючи: може й на ноги

але час могти його років 10 тому наче крізь пальці пісок

і рожевим фарбоване небо за яким по-дитячому стежимо

добре знаючи: підглядати ще той моветон

морська піна як пазли складає велике мереживо

із води завдяки якій і триває увесь оцей монотон