Untitled

Time shatters memory, the ochre sky freezes,
through the window, he saw the heavy copper of fall, an old cottage,
a faraway river—deep but rather lethargic,
he tapped his knuckles on the dinner table,
a dusty lampshade adorned the high ceiling—
this was the birth of sunrise among the grey fields;

in his soul, he had neither love nor tears, nothing at all remained,
the green festering water of moats harboured burgeoning seeds,
time and again, he carefully took a cigarette out of his mouth;
smoking incessantly, he saw cold ashes in celestial windows,
then he got up, put on his coat and pulled a hat over his head,
went out into the yard, swathed in worry and quiet despondence;

a light tremor arrested his body, his stiff muscles spastic;
a coffin was carried past him, the crowd moving towards the market square,
his sister was laying the table in the house across the road, her eyes swollen—
he’d just remembered her inviting him to a baptism
but he didn’t go because at that moment he was staying in annexed Jankoy,
feeling as rotten as if he’d inherited a mortal body;

he fathomed the loneliness of living beings and words of kindness,
like a bird lingering between life and death;
he was interested in the origin of things, their inanimate essence,
because he’d already possessed the experience of love, marriage and parting,
he couldn’t be happier than any other of God’s creatures,
like he was outwaiting the rain under a tree; a jackdaw cawed.

Час дробить людську пам’ять, і крижаніє небесна вохра,
тяжка осіння мідь за вікном, старий сільський будинок—
і річка у далечині, повноводна, але вже досить змерхла,
по обідньому столу він постукував кісточками пальців,
угорі закурена влітку лампа прикрашала високу стелю—
так на самоті серед сірих полів народжується світанок;

він не мав у душі ні любові, ні сліз, уже взагалі нічого,
в рівчаках зеленіла злегла вода, де набрякало насіння,
час від часу чоловік обережно виймав із рота цигарку
і курив без угаву, бачачи у вікнах неба остиглий попіл,
потім звівся, одів пальто й напнув на голову капелюха,
вийшов на подвір’я, сповитий тривогою й тихим сумом;

тихий дрож поймав тіло, трохи судомив напнуті м’язи,
повз несли труну—натовп посувався до торгової площі,
заплакана сестра накривала на стіл у будинку навпроти—
просто згадав, як торік вона запросила його на хрестини,
але він не пішов, бо перебував ув окупованому Джанкої
і почував себе кепсько, мов успадкував плоть смертних;

він усвідомив самотність живого єства і щирого слова,
як та пташина, що перебувала поміж життям і смертю;
його цікавило походження речей, їхня мертва природа,
оскільки вже мав досвід любові, одруження і розлуки,
тому не міг бути більш щасливим, ніж інші Божі тварі,—
неначе перечікував дощ під деревом, де кричала галка.