Untitled

He dared to write her a letter in the last quarter of an anguished winter,
while he was in hospital, with a handkerchief pressed to his nose to stop the bleeding,
quite exhausted, his body emaciated, his voice feeble—
he dreamt of a well of grey water and ducks in the sinkhole of a meandering autumn,
he tried to allay the emptiness of his soul with his tears,
he yearned to feel a moment filled with fervent existence, yearned to walk
blindly in absolute darkness, to revive the quickening words in his consciousness;
a dove was drinking rain water from a crack in the decayed dusk of a tree,
the present tense broke off when the lilac shadows lengthened in twilight;
he was prone to self-sacrifice—especially in recent years, while
he was writing a piece, living the life of a hermit among those long gone;
he remembered a drowsy siesta, old chairs on the lawn in annexed Crimea,
fallen leaves in his hair, his shelter, a hat clutched in his hand—
this is how human nature protects its essence—with a taut declaration of will;
wherever he lived, communication with others was always a painful occasion
but wielding garden equipment freed him from grieving,
or he wept like a lonely bird over a fjord at the onset of dark;
while he was whistling—chirp, chirp—he heard the thud of the front door downstairs—
the scullery maid brought vegetables from the market—suddenly
dense light filled his memory and his hallway,
he mused on the stairs, looking through the window as if the scenery were an old photo:
how crucial the divine presence is in places abandoned by life,
with only an earthly valley remaining; maybe someone will finish this line for me—
after his death, the winter field and his fecund garden remained unattended.

Він зважився написати їй листа в останню чверть вистражданої зими,
коли лежав у лікарні і тримав у руці хустинку, щоб спинити кровотечу,—
геть виснажений, зі страшенно вихудлим тілом і надсадним голосом—
йому снились качки в ополонці бродячої осені й колодязь сивої води,
він намагався зробити так, щоби сльози заспокоїли порожнечу душі,
і прагнув відчути мить, сповнену тривожного існування, прагнув іти
сліпма в суцільній імлі, щоб відродити у свідомості живодайні слова;
по дощі за вікном голуб пив воду із жолоба в зотлілій темряві дерева,
й уривалося сьогодення, коли бузкові тіні надвечір ставали довшими;
він був схильним до самопожертви—особливо в останні роки, коли
певний час писав твір і жив самотою серед тих, кого вже давно немає;
згадав сонне пообіддя, старі стільці на газоні в окупованому Криму,
опале листя в своєму волоссі, притулок, капелюх, затиснутий у руці,—
так людське єство зберігає свою сутність, як напружений прояв волі,
він завше, де б не жив, дуже болісно переживав спілкування з іншими,
але звільнявся від скорботи, коли користувався садовим реманентом,
або плакав, ніби самітний птах над фіордом, коли вечоріло на вулиці;
коли він насвистував: ф’ю-ф’ю, то почув унизу стук вхідних дверей—
це прийшла стороння куховарка і принесла з базару овочі—зненацька
густе світло яскравими потоками наповнило його спогад і передпокій,
він стояв на сходах і думав, дивлячись у вікно, мов на стару світлину:
як потрібна присутність божественного там, де тепер вже немає життя,
де тільки паділ земний, може, хтось допише останній рядок після мене—
по його смерті залишилось без догляду зимне поле і сад плодоносний.